180 років від дня народження Івана Васильовича Лучицького
Лучицький Іван Васильович (1845–1918) – видатний український історик, археограф, археолог і громадський діяч. Його наукова діяльність мала великий вплив на розвиток історичної науки в Україні та Російській імперії наприкінці XIX – на початку XX століття.
Народився Іван Лучицький у Києві в родині православного священика 14 червня 1845 року. Освіту здобув у Київській духовній академії, а згодом навчався в Імператорському університеті Святого Володимира, (зараз Київський національний університет імені Тараса Шевченка), де проявив неабиякі здібності до історичних досліджень. Після закінчення університету продовжив наукову кар’єру, зосередившись на вивченні історії слов’янських народів, зокрема Південно-Східної Європи. Однією з центральних тем його наукової роботи була історія зв’язків між слов’янськими країнами та Візантією, історія Болгарії, Сербії, Румунії, а також історія Криму та Причорномор’я. Він вивчав середньовічні документи, хроніки, архівні матеріали, багато подорожував у пошуках джерел.
І. Лучицький зробив значний внесок у розвиток археографії і залишив низку публікацій, що й нині мають наукову цінність. Він був професором Одеського університету, де читав лекції з історії Східної Європи, що відзначалися глибиною, широким охопленням тем і живою мовою, що робило їх популярними серед студентів. У 1910-х роках очолював Археографічну комісію при Академії наук. Іван Васильович був також активним громадським діячем: підтримував національні прагнення слов’янських народів, сприяв культурному обміну та співпраці між істориками різних країн. Його наукова спадщина й досі становить значний інтерес для дослідників історії Східної Європи.
Наукова й громадська діяльність Івана Васильовича Лучицького посідає важливе місце в історії української та східноєвропейської історіографії. Завдяки ґрунтовності, аналітичності та широті поглядів, І. Лучицький став не лише авторитетним науковцем свого часу, а й залишається джерелом натхнення для сучасних істориків. Його внесок у розвиток історичної науки й досі не втрачає актуальності, засвідчуючи невмирущу цінність справжньої наукової відданості та патріотизму.